Український фен-шуй

                Нова, цілком несподівана і цікава тема запропонована читачами стосується національного, культурного спадку, його вжиток та вплив на нас у повсякденні. Перефразовуючи сказане, назвемо її «Український Фен-шуй». Але як їжак і гадюка ніколи не породичаються, так ці поняття неможливо об’єднати. Об’єднати то ні, але взяти щось раціональне – можливо, і навіть треба. Просуваючись у напрямку вивчення фен-шуй як науки, робимо геніально-простий висновок: це наукове трактування нашої поведінки в оточуючому середовищі, містить декілька порад, що до більш-гармонійного і комфортного співіснування в світі який називається нашим домом. Про Наш дім говорити не переговорити, то ж ми приєднаємось до цієї плідної теми і почавши з сивої давнини спробуємо з’ясувати декілька простих істин.
Людина, незалежно від статі, віку, способу життя, про це ми твердо знаємо з шкільної програми, є біологічною структурою, що на 75 відсотків складається з води і є дуже чутлива до зовнішнього впливу. За зовнішній вплив ми домовляємось брати такі чинники та їх зміни, що не приводять до миттєвого прояву, а супроводжують нас протягом тривалого часу і тільки у такому випадку можуть спричинити свій прояв у вигляді фізіологічних змін організму, самопочуття, настрою, інше. Повторюючись про наявність водяної складової і опираючись на численні дослідження когорти вчених багатьох країн робимо висновок: ми (наша вода як приймач) в повсякденні отримує з зовні енергетичні сигнали. Кожен з яких вдаряючись в нашу біо-енергетичну оболонку спричиняє її реакцію, деформування, руйнацію або відновлення.
Шалений ритм життя затьмарює і притуплює наші тонкі відчуття, роблячи ніби нечутливим до природніх чинників. Але це дійсно - ніби. Залишаючись дитям природи, ми продовжуємо на клітинному рівні, на рівні підсвідомості опиратись енергетичним полям-збудникам чи бажаємо потрапити до них, як що вони не пригнічують. З часів дикої людини, яка майже все робила підкорюючись інстинктам і по теперішні часи, ми залишаємось в тій чи іншій мірі сприйнятні до геомагнетизму, сонячних збурень, прояву параду планет, зміні атмосферного тиску, погоді. Ми можемо майже конкретно говорити про той, чи інший фактор бачачи його, відчуваючи і розуміючи його природу. Але є ще купа різних, мало виражених чинників, про які і спробуємо порозмовляти. Одною із заповітних мрій будь-якої людини є житло. Житло у різному його трактуванні. Квартира в місті, садиба, дача, печера посеред лісу. У кожному випадку ми прагнемо прикрити себе, сховатись від чужих очей, навіть коли цим захистом буде тоненька тканина туристичної палатки. Але психологічно це все таки є захист. І чим надійніший цей захист тим спокійніше нам живеться.
Беручи для прикладу Гуцульщину і її архітектурні особливості житлового будівництва отримаємо просту формулу під назвою – Ґражда. Ґражда – замкнений двір, так, в часи коли потрібно берегти себе, сім’ю, домашні пожитки, худобу такі хати-ґражди слугували і житлом і своєрідною фортецею. Перед будівництвом жител обирали хороше місце. Ще і тепер, у приватному будівництві, прагнуть уникати місць старих поховань, боліт, великих та малих розломів тектонічних платформ. Про «хороші» місця Вам розповість Валерій Сараула з СТБ, а ми продовжимо своє будівництво. Вибравши місце розпочинали з того, що під наріжний камінь (правий східний кут) господар клав декілька монет (тепер з щедрості на кожен кут кладуть дрібноту), після чого він або священник обов’язково окроплював навхрест місце майбутнього будівництва освяченою водою. По завершенні першого етапу, а це зведення стін та накриття будови, на даху у самому вищому його місці, ставили «Косицю». Нею слугувало маленьке деревце з кольоровими стрічками, що символізувало заведення дому. «Косиця» прикрашала майбутнє житло до моменту входження у нього. Будівельники в своїй більшості забобонні, прагнули швидко звести хатчину, а чи то ґражду, не допускаючи серед себе «лихих» людей, п’яниць, зависників, котрі могли б зіпсувати «ауру» майбутнього помешкання. Як годиться в будь якому домі повинен жити Він. Про нього в голос не говорилось, але Його присутність і думку завжди враховували. Все з чим контактує людина залишає в пам’яті частинку його польового впливу. Ми не конкретизуємо, Хто це. Дух, домовий, гремлін. Тому на знайомство з ним першою йшла кішка. Через ніч опісля мурлики до покоїв заходили господарі та родина. За якийсь час священник обов’язково «приймав роботу» освячуючи нове житло, окроплюючи свяченою водою кожен куточок (господар в цей час ходить за ним зі свічкою. Читалась коротка молитва. По завершенні цих ритуалів рахувалось, що в будинку вже можна жити. Процес освячення рекомендовано проводити кожного року, до того це дуже приємний ритуал Різдвяних свят, діти з радісною усмішкою підставляють щічки під крапельки холодної Різдвяної води, котрою священник щедро окроплює оселю. Як Ви бачите, це - не Фен-шуй. Це наш побут. Такий рідний, теплий, зі спогадів. Дитяча голівоньки в Бабусиних руках. Це мить щастя, про яку ми пам’ятатимемо до віку. Але чому цей нехитрий побут, рушники, старенькі образи, велике ліжко застелене грубою рядниною або картатим ліжником так зачіпають струни глибинних почуттів. На моє переконання це первинний прояв родинного, а хочете національного зв’язку. Це та невидима пуповина, що все свідоме життя змушує гордо називати себе – я Українець.
Гора вишитих подушки на ліжку, серветки, глечики та куманці, вони притаманні тільки нашій культурі. І через це ми з захватом спостерігаємо їх серед музейних експонатів, в стареньких хатах наших прадідів. Гама цих речей велика, та все ж в певній мірі вона неповторна. Так ми поступово розглянули сторінку, що описує наш побут. Радикальна думка сучасника може запротестувати впровадженню «архаїзмів» у побут, але хочу заспокоїти. Ніхто без власної волі не робитиме, та й об’єм змін кожен вибиратиме самостійно. Ошатні вишиті рушники та сорочки, глиняні тарелі, поливані візерункові пластини і дзвоники, серветки, топірці та портрети знаменитостей старої епохи, підкреслюючи національну приналежність, стануть окрасою помешкання. Часто в сучасному оздобленні інтер’єрів зустрічаємо різного типу обереги. Це елемент побуту вимагає особливого тлумачення. Повертаючись у дохристиянську епоху зустрічаємо цей культовий елемент у народів, основою віросповідання яких було язичництво. В розмовах на цю тему церковнослужителі не заперечують наявності таких речей у домашньому вжитку, але. І це «але» дуже цікаве ... Серед дозволених християнською церквою оберегів бачимо хрест, ікону. Все Інше вступає в протиріччя з християнською мораллю, бо підсвідомо ставить вище красивий віник, підкову, кіготь або щось подібне за Діву Марію, Розп’яття, святу Трійцю. Ми бачили «вічноживого» боввана на вулицях наших міст, але ніхто не ходить з молитвою до нього. Ми пережили епоху ідолопокліства і перегорнемо цю сторінку раз і на завжди. На моє переконання нерозумно читати молитву до засушеного букету квітів, прикрашеної малярної щітки, котрі досхочу продаються на сувенірному ринку, у переходах. Як прикраса, ці речі – так. Як культовий елемент – ні.
Ще одне етичне запитання: "Чи можна в спальній кімнаті дорослих над ліжком вішати ікону?" Відповідь – ні. Над ліжком спокон-віку чіпляли простий, невеличкий хрест і нічого більше з релігійних елементів. Вже в спальній дітей навіть треба на східній стіні створити куточок з хрестиком, іконкою Матері Божої, Ісуса Христа, Миколи-чудотворця. Кили є то іконку свого покровителя. В час хвороби ікону ставлять біля хворого, незалежно де він знаходиться. Мимоволі дивлячись на неї, вуста пошепки промовляють слова молитов з проханням про одужання. В кімнатах де не сплять, можна бачити великі та малі ікони, каганець, розп’яття. В таких кімнатах господарі облаштовували куточок де би молилася уся сім'я. Називалось воно Покуття. На Святу вечерю (Йордан), коли готувались страви та прикрашали стіл на Покутті клали тарілочку з кутею, іншу з вареничком для своїх померлих предків. Ще під стіл насипали соломою, де діти квокали щоб був врожай хліба. Тепер ми скромно кладемо під скатертина жмуточок соломки, але ціль та сама. Перед образами в повазі стояв Дідух. Але його зпалювали по Різдвяних святах. Також у цій кімнаті старші люди по стінах вішають свої шлюбні фото, світлини рідних та батьків. Інколи такі кімнати ще називають покоями. Одна з версій такої назви – місце де по смерті кладуть покійника. Прийнято на час прощання з рідною людиною встановлювати гріб у просторій кімнаті, щоб було доволі місця для скорботної церемонії. У кожному з перерахованому випадку не слід вип’ячувати свою релігійну приналежність. Віра, вона не на стіні висить, а в душі прихована. І душа підкаже Вам як прикрасити свою оселю, як зробити її «теплою» та затишною.
Ще одним обов’язковим і невидимим захисником наших осель рахують маленький хрестик, що розташований над, або біля вхідних дверей. Його олівцем малює священник підчас освяти помешкання.
Я був свідком як екстрасенс-біоенергетик у престижному, сучасному приватному будинку з кутка в якому стояло ліжко виганяла “ зміїв”. Вони звившись у клубок лежали на постелі. Цим невидимим клубком був згусток негативної енергії, яка боляче “жалила” молоде подружжя, провокуючи нескінченні чвари та непорозуміння. Цю енергетичну потвору залишила чужа жінка, що “випадково” ночувала в будинку і спала на цьому ліжку. Тому ніколи не пускайте до своєї квартири, будинку, спальні чужих, тим більше не дозволяйте їм спати на вашому ліжку. Є шокуючі випадки матеріалізації зла. В наукових колах такі явища називають телепортацією. Трапляються випадки (пустощі відкидаються), коли під ліжком знаходять брудне ганчір’я, спалені сірники, голки, шпильки, осині гнізда, інше. При цьому логічного чи наукового пояснення цей неприємний феномен не знайшов. Перше, що приходило пересічний людині на розум - йти до ворожки. Але маю Вам відверто засвідчити, що в 95 відсотках ворожбитство є чистим обманом. А що з тими 5%? А ось про них можемо говорити відверто – таки вплив мають. Відкрию таємницю, що перечитав майже таємно записи сільської ворожки (Тернопільщина) з захватом і острахом одночасно. Аналізуючи, як кажуть, на тверезу голову, не побачив жодної різниці між білою та чорною магією. Так, все ніби то розпочинається словами молитви, але потім в досить завуальованій формі ворожка промовляє приблизно таке: - Я закликаю святих, сили Божі .... І далі як кажуть по тексту. Вдумайтесь в ці рядки. Спробую розтлумачити. –“Я закликаю”. Вона – смертна, безбожна брудним ротом закликає. Кого? Кого вона ставить собі в слуги? Сили Божі і всіх Святих? За таке святотацтво знахарки платять страшну ціну. Хто не знає, розповім. Після кожного ворожбитства знахарка корчиться в тяжких муках від болю. Їй кривить рот, руки, тіло. Який з відомих персонажів Гоголівських «Вечорів на хуторі поблизу Деканьки» корчив гримаси? Чи може бачили ви випадок, де би правидні від молитов корчили лиця? То ж бо і воно. А ще знахарки за життя мають передати своє знання комусь, молодшому за себе. Вони не вмруть, до поки це не зроблять. Що правда, передати можна і старшому за себе по віку, але ворожка тоді втрачає своє вміння, а їй цього ой як не хочеться. Іще: ворожбитство затягує, але вже ніколи не відпускає. Тому купуючи амулет, оберіг, страшну дерев’яну маску, окультну книгу, карти Таро, Дошку для ворожби, подумайте про можливі наслідки.
Полемізувати до якої категорії віднести сімейні реліквії і амулети передані пра-пра-родичами є сенс. Думаю їх сила в енергетиці, котра роками накопичувалась від покоління до покоління. Її прояв може стимулювати розумову та фізичну діяльність у моменти психологічного навантаження. Але знов таки: «не сотворіть собі ідола». Розміщення меблів у кімнаті ми можемо пояснити певними фізіологічними особливостями, нахилами господарів. От тільки, що до ліжок то їх краще ставити таким чином, щоб голова була спрямована до полюсу. На крайній випадок по лінії схід-захід. Пояснення цьому є Коріолісова сила та відцентрова сила, що діючи протягом сну може спричиняти збільшення мозкового кровотоку. Як наслідок несвіжа голова. Тривале спання в неправильному положенні спричиняє головні болі, запаморочення, роздратування, підвищену збудливість. Улюблену річ усіх жінок люстро, не вішаються напроти ліжка. Воно відкриває задзеркалля на беззахисну сплячу душу. Биті дзеркала, посуд, речі з тріщинами можуть розривати замкнуту на себе енергетику людини, спричиняючи негаразди, хвороби, конфлікти. Де бажано повісити дзеркало - на тих стінах, з яких сонячні зайчики будуть освітлювати темні кутки оселі. Можливо світло буде уявним, але енергетику перевипромінюватиме точно. Масивні старі меблі, меблі з перекупки, можуть бути бомбою зповільненої дії для власників квартири де стоять. Уважні певне чули вислів: «забирай з усім». Так говорять коли прагнуть віддати річ з її духом (в більшості випадків поганим духом). Не смійтесь, такий дух живе майже в кожній речі. І в ком’ютері на якому я друкую також є дух. Називаються Гремлин. Він хороший. Я його поважаю, говорю з ним. Але по-п’ятницях 13, я стараюсь не турбувати його. Духи є в автомобілях, особистих речах, меблях. Що це? Звичайно це енергія. Ваша, чужа, але жива потужна енергія. Про неї треба знати, її треба поважати. Інколи її треба остерігатись. За словами очевидців дача теперішнього президента збудована на місці сільської кузні, де як відомо (кузні, млини, болота) жив Він. Але кузню розвалили, забравши Його притулок. І що сталось? Воно почало бешкетувати. Та так серйозно, що жити в тій дачі неможливо. Що це? Неслухняний фен чи шуй? Це чужа енергетика, що не має притулку і блукає, блукає наводячи страх на оточуючих.
Енергія живе скрізь. Ось інша прикмета якої дотримувались у жнива. Женці, а чи то косарі завжди залишали на краю поля клаптик, метр на метр, необжатої пшениці, жита, льону. Називалось те місце обжинок. Жінки прикрашали його кольоровими стрічками і слугувало воно домом для польової Мавки. Рахується, що вона буде там жити, межи колоссям, межи колоссям - то не в чистім полі. Тепер комбайнери зп'яну і не згадають про ті хліборобські заповіді.
От такої поговоривши, розгубивши добрий шмат цікавого я спробував охарактеризувати наш побут в розрізі віри, релігії, магії та енергетичних полів, назвавши це модним словом Фен-шуй.

Говорячи словами старого анекдоту: Хорошим людям – хороший шуй. Поганим – поганий,  але також шуй.

 

З люб'язної згоди пані Яни Яквенко ми доповнюємо наші скромні дослідження грунтовним додатком  взятим з її блогу. При бажанні прийняти участь у обговоренні спрямуйте свій погляд на  http://svit-forum.virshi.org/viewtopic.php?t=42&start=0
 

Світолад української оселі
Цьому дослідженню передувала розмова із жінкою, що захоплюється феншуєм. Зустрівши мене на Хортиці із величезною колючкою акації, вона порадила поставити її в південній частині житла, щоб відганяти лихо. Я заперечила, що наш народ завжди поклонявся сонцю і захищатися від нього було б просто дивно. Похитнути китайські істини мені не вдалося, проте довелося замислитися, чи все, що приходить з чужих земель, корисно для нас.
Культура народу залежить від землі, на якій він живе. Саме земля, її клімат, краєвиди, рослинний і тваринний світ, творить світогляд і вірування людини.
Те, що є добром для одних, може обертатися великим лихом для інших. У пустелі основою життя є вода, на інших землях – вона несе смерть. Згадайте повінь, описану Довженком у „Зачарованій Десні”: за ніч вода піднялася до стріх. Худоба, зерно, майно – все кануло за водою.

Предки наші були сонцепоклонниками, бо саме сонце проганяло зиму і пробуджувало все живе на землі.
Тому двері в хату завжди дивилися на південь. Навіть при лінійному забудуванні вулиць, нав’язаному нам за радянських часів, по селах і до сьогодні двері, як голівки соняхів, повернені до сонця.
А в давнину, коли вибір місця для оселі був магічним обрядом, великим таїнством, дворища стояли відособлено, безсистемно, пов’язуючись між собою стрічкою дороги, що вилася від хати до хати. Це давало змогу поставити будівлю та господарські споруди відповідно до сторін світу.



Хата ділилася сіньми на дві половини: ліворуч розміщувалася комора, праворуч – світлиця.



За народним світоглядом лівий бік виступає як жіноча сутність, потойбічний світ. Тому тут часто не робили вікон. Це царство Бога Велеса – Бога добробуту, торгівлі, до того ж Велес привозить човном із потойбіччя душі дітей, що мають народитися на світі.
У коморі зберігалося найбільше багатство хлібороба – зерно. Тут же знаходився одяг, кожухи, чоботи, рушники:
А в коморі сволок,
на ньому рушничків сорок,
біжіть, внесіть
та боярів прикрасьте.

У коморі проходила перша шлюбна ніч, вважалося, що це допоможе молодятам бути багатими і на добро, і на дітей.


По праву руку від сіней розміщувалася житлова частинка – світлиця. Вже сама назва є символічною – світ лиця, місце, де знаходиться світлолике Сонце. Тут панує Дажбог – Бог світла, тепла, здоров’я, творець усього живого на землі.
Праворуч від дверей, на південному заході, стояла діжа з водою, навпроти неї, на південному сході, на покутті, висіли образи.
По ліву руку, на північному заході, знаходилася піч, за нею, на північному сході, висіла колиска та стояла хлібна діжа.
Вікна розміщувалися на стінах, що виходили на схід і південь. На північній стіні був лише невеличкий отвір над піччю, який відкривався при нестачі в приміщені свіжого повітря..


Подібне впорядкування житла зовсім не випадкове, воно відповідає денному та календарному сонячному циклу, а також життєвим періодам самої людини. Все перелічене вище є знаковим і має глибокий символічний зміст.

Сонце народжується на північному сході. Тут стоїть діжа з хлібом. Саме про цю діжу говорить загадка: „Там за лісом, за пралісом, золота паляниця сходить.” Ліс-праліс – це потойбічний світ ночі, де сходить (як сходить тісто в діжі) золота паляниця – сонце.
Новонароджене сонечко усвідомлюється немовлям, що спить у колисці в цьому ж таки кутку. Як немовля ще не ходить і не говорить, так і сонце ще не світить і не гріє. Його головне завдання – рости, як росте мала дитина.
У народних віруваннях таке сонечко називали Колядою і вітали його народження колядками на зимове сонцестояння.

До першого вікна, що знаходиться на східній стіні, сонце підростає, міцніє; і в хату зазирає вже підліток – вагома поміч батькам по господарству.

Південно-східний куток (красний куток, покуття) відповідає весні, молодості, пізньому ранку. Сонце на цей час має найбільшу запліднюючу силу, воно розсіває зародки всього живого по білому світу подібно до хлібороба, що розсіває по полю жито-пшеницю. Саме тут знаходяться образи, які є провідниками Божої сили ув оселю.
У міфології весняне сонце називається Ярилом. На його честь в день весняного сонцестояння пеклися паски і фарбувалися червоні крашанки - символи готового до запліднення чоловічого єства. Саме це свято, коли день ставав більшим за ніч називали Святим Великоднем.

Цілий день через південні вікна сонце освітлювало та обігрівало оселю. В середині хати вікно обмазували червоною глиною, символічно позначаючи місце, де проходить сонце. Із зовнішнього боку його обводили синьою фарбою, що символізувала воду.

Вода, вже справжня, знаходилася в діжці, в південно-західному кутку оселі. Підходячи до заходу, сонце ніби опускається в неї. Вода тут символізує річку, яка розділяє світ явний і потойбічний, чоловічий і жіночий. Це час, коли чоловік в розквіті сил знаходить собі пару в житті, поєднується із жінкою, щоб жити, як кажуть в народі: у купі.
В день літнього сонцестояння справлялося весілля сонця і води – Купала і Морени. Велике вогняне колесо-сонце купали, спускаючи з гори в річку, єднаючи його таким чином з водою.
Шлюб сонця і води – гарантував щедрий майбутній врожай, і , відповідно, добробут хлібороба.


Пройшовши останнє південне вікно, сонце символічно занурюється в потойбічний світ, який, як пам’ятаємо, представлений в оселі коморою, де зберігається основне багатство сім’ї. Це час реалізації свого потенціалу. Всі здобутки молодості: знання, професія, досвід, здоров’я – починають працювати на добробут і розвиток людини.
В коморі починається і протікає сексуальне життя подружжя. Вибір місця виправдовував себе як із символічного, так із практичного боку. Тут Велес гарантував плідність чоловіка і жінки та здорове сильне потомство, одночасно відокремленість комори дозволяла не вступати в конфлікт з високими моральними нормами, що були притаманні численній українській сім’ї.

Північно-західний куток світлиці, де знаходилася піч, уособлював собою осінь. На осіннє сонцестояння щедре на тепло літнє сонце Купало стає Миробогом. У казках його образ можна зустріти під іменами дід Всевід, Білий Дід, де він зображується сивим довгобородим дідусем.
Саме на початок осені приходиться народне свято Комина, під час якого жінки обрядово білили й прикрашали піч.
Осіннє та вечірнє сонце хиляться до свого заходу – символічної смерті. Вони заходять у піч, яка символізує собою лоно матері-землі, де все живе народжується, і у якій все живе помирає.
Тут спали дід з бабою – найстарші члени родини, які вже готуються перейти останню межу. Тут же спали малі діти, які лише починають жити на білому світі.
Так смерть у народному світогляді виступає як своєрідна вагітність землі, завдяки якій все мертве відродиться для нового життя. Як залишки цього вірування у нас залишився звичай насипати горбик землі на могилі – саме він і позначає живіт вагітної жінки.

Біля північної стіни знаходилися спальні місця.

Зробивши повне коло, Сонце знову народжується на північному-сході – де знаходиться колиска з немовлям.
Таким чином на наших землях постає віра у вічне життя, безсмертність душі, у її воскресіння – відродження на своїй землі, задовго до приходу чужовір’я.







Останній раз внесено зміни: Ясна (понеділок грудня 21, 2009 14:11), редаговано 2 раз

Можна було б розказати Вам казку про волхвівський рід у лісах, у Куровського це користувалося популярністю. Брехня, але приємно.
Насправді все простіше і складніше водночас: береться народна традиція і співвідноситься із міфологічним сюжетом.
Просто виглядає, складніше помітити закономірність.
Ми живемо у цій культурі, а велике, як то кажуть бачиться здалеку, тому і шукаємо істину всюди, а не дома.
Чомусь Веди звучать достовірніше за материну приказку. Хоча Веди записувалися вже не носіями традиції, а її чужоземними прихильниками.
А традиція живе у нас і досі: зайдіть у будь яку довоєнну хату і ви побачите те, про що я писала.

Один із найдійовіших оберегів - це підкова. За формою вона нагадує чашу. Чаша може збирати, а може роздавати, так і підкова, залежно від місця і способу її прикріплення може виступати подателем благ, або ж вмістилищем цих благ.

Якщо підкова вішається ріжками вниз над дверима – вона є уособленням Бога-Творця, чоловічої сутності Всесвіту, рушійною силою, що творить життя.
Якщо від вас відвернулася удача, живете у постійних нестатках, ваші плани постійно рушаться, то підвішена таким чином підкова буде сприяти добробуту, принесе удачу, виливаючи Божу благодать на вашу оселю та на членів сім’ї, які проходять під нею.
Цей образ чаші чи воріт, з яких ллється добро, дійшов до нас з прадавніх часів у казці про метелицю. Саме під підковообразними воротами дівчата отримували свій заробіток: хто золотий дощ, а хто смоляний.

Якщо ж удача йде вам в руки, але ви не спроможні її використати на благо, а протринькуєте попусту, то підвішена таким чином підкова зробить ваше життя ще хаотичнішим.
В такому випадку підкову треба вішати під дверима (якщо пам’ятаєте, пороги раніше робилися високими) або в нижній їх частині ріжками догори. Підвішена таким чином підкова символізує Матір-Землю, жіночу сутність Всесвіту, яка статичною силою, зберігає, виношує і народжує життя.

Образ такої чаші дійшов до нас з трипільської культури де чотири жіночих статуетки піднімають чашу до гори, до Подателя Життя.
Ці чотири жінки із чашею можна зустріти і в народному обряді випікання короваю – коровайниці підносять діжу до сволока, що позначає горішній, Божественний світ у хаті, проханням дати щасливе життя молодим.

Хто не страждає перекосами у житті, може використовував обидві підкови : ту що дає блага, і ту що їх збирає. Це найгармонічніший варіант.
Не обов’язково використовував справжню підкову. Це може бути малюнок на дверях, наприклад я зустрічала підковоподібні візерунки, вибиті цвяшками на дверях. Сюди ж підійдуть дугоподібні світильники, та все що можна знайти підковоподібного у наших магазинах.
Тут найголовніше знати сутність цього символу, а вже її матеріальне втілення може змінюватися залежно від часів, в які живемо.

Конвеєрне виробництво рідновірських оберегів та символів?
Покажіть мені цих героїв, що спромоглися його налагодити.

Є архетипні символи, які передаються нам генетично. це є зв"язок з Божественними Силами. так би мовити - провідниками у Яву енергії Прави. яким би чином цей символ не матеріалізувався - він вже діє.
До таких символів можна віднести - трисуття, алатир, свастика, символи плодючості: рожаниця, вода, земля.

Оберіг - це, акумулятор енергії. Виготовляючи його, людина обирає потрібні їй символи, тобто притягує різні види енергій, які накопичуються в оберегові і допомагають його власнику.

Звісно, що будь яка річ несе і енергетику свого творця. тому в народі є система очищувальних обрядів, всі вони доступні: вода, вогонь, молитва.

після цьог оберіг очищується від впливів явного світу і стає чистим провідником енергі їПрави.

Тож якщо ви очистили та освятили куплений оберіг на богослужінні, можете бути впевненим, що він несе саме ту енергію, символи якої
на ньому зображенні.
правда треба точно знати, що принесе ця енергія у ваше життя.

У мене один знайомий купив сорочку, розшиту рожаницями.
а так як у нього йшло різке несприйняття своєї жіночої сутності, за кільки місяців хвороби розділила його тіло на верх і низ.
Тобто, наплив енергії, яку людина несприймає, і як результат - розподіл у Яві - Верх - чоловіча сутність - здорова, Низ - жіноча сутність - хвора.
Тож підбір цих символів справа серйозна. Якщо сумніваєтеся - поговоріть із знаючими людьми. Підберіть оберіг з більш нейтральними символами, які гармонізують особистість.

Раз уже почали говорити за охорону дверей, то продовжу звідси ж.

Стіни хати ділять світ на цьогобічний і потойбічний, таким чином реалізовуючи ідею Яви і Нави. Якщо людина знаходиться в хаті – то хата символічно є Явним світом, а все, що за її стінами – потойбічним. Якщо людина знаходиться на вулиці, то потойбічним світом для неї є хатаю.
Двері при цьому ніби стоять між світами. Через них символічно людина народжується (з’являється, коли заходить ) і помирає ( виходить, переступаючи поріг). Звідси і вираз переступити межу – померти.
Так як символіка дверей тісно пов’язана із смертю і народженням, то ж і оберіг використовувався відповідний – Дерево Роду.
Традиційно – це був рушник з орнаментом, за допомогою якого передавалася інформація про рід. Або ж біля дверей Це дерево роду малювалося на стіні, де відмічалися всі члени родини.
Зображення Дерева Роду мали свої чіткі канони:

Дерево Роду досить часто плутають із Деревом Всесвіту, вважаючи, що вони несуть однакове смислове навантаження. Тому потрібно чітко розмежувати ці поняття.
Дерево Всесвіту символізує Бога Рода, в якому об’єднані усі Боги – це небесний, божественний Рід.
Дерево Роду символізує гілочку із Дерева Всесвіту, пересаджену на землю – це земний, людський рід, в якому об’єднанні пращурі з їх нащадками, нині живущими та ще не народженими.
Дерево Всесвіту вічне, Дерево Роду, як і людина, підвладне земним силам, воно може зламатися, засохнути, його життєві сили може висотати рослина – паразит. Тому, вишиваючи Дерево Роду жінка строго дотримувалася віками вироблених канонів, вірячи, що вони допоможуть захистити її рідних від лиха.
Виростало Дерево Роду із горщика – вазона, звідси походить ще одна назва візерунка – Вазон. Горщик має бути стійким: від цього залежатиме чи стабільним буде життя родини чи буде зруйноване життєвими негараздами, тому в основі він широкий, а до верху звужується – це стилізований трикутник вершиною вгору – символ чоловічого початку, з якого починається рід.
З горщика піднімається стовбур, він має бути міцним, адже це символ міцності роду. На стовбурі не можна малювати ніяких деталей, вони виснажують дерево, а отже знесилюють рід.
Дерево Роду має п’ять гілок – це відгомін прадавнього вузликового письма, яким передавалася інформація про рід, його геральдику. Різноманітні конфігурації із п’ятидільних мотивів зустрічається в давніх гуцульських та подільських низинних узорах і складає основу багатьох геометричних орнаментів, наприклад конструкція з п’яти ромбів, яка має назву „геральдичний вузол”.
Нижні гілки схилені до низу, в світ Нави – це прадід та прабаба, які уже померли або ж готуються до переходу на інший світ. На цих квітках не малюють ягідок, зерняток та вусиків, що виступають символами продовження роду.
Інші три гілки символізують дідів, батьків та дітей. Вони тягнуться вгору, в деяких випадках ці гілочки ніби виростають одна з одної показуючи таким чином безперервну спадкоємність поколінь.
На верхніх гілочках доречно використати символіку продовження роду, так як саме дітям належить виконати свій священний обов’язок перед Родом, щоб душі пращурів , які знаходяться у наві, могли повернутися на білий світ у нащадках і продовжити свій шлях духовного розвитку.
Ці квіти можуть мати овальну форму із зернами в середині, символізуючи собою матку, що утримує. Їх не можна опускати голівками донизу, щоб не накликати викидня або безпліддя.

Дерево Роду




Розглянемо тепер символічне значення вікна.
вікно символічно позначає вихід у потойбічний світ.
згадайте, померлих виносили через вікно, або через пролом у стіні.
на проводи через вікно перекидали кінець рушника і ставили кутю. таким чином запрошувалися предки до вечері.
якщо немовля народжувалося хворим, то його тричі передавили через вікно з рук в руки.
подібним чином відомий і обряд хрещення, якщо немає священика - людина перелазить через вікно.
віконниця - це те що стоїть між тим і цим світом.
вона відповідає іконі, до того ж має схоже звучання. За законами укр.мови, перший відкритий склад має тенденцію до закриття. отець-вітець, очі-вічі
якщо використати це у випадку зі словом ікона то матимемо - вікона.
До речі, наші ікони прикривалися завісами, як і вікна зараз прикривають тюлем.
"грец. εіκόν" - ікона - походить від εоіха - (е)оі(й)ка - ОИКА - "бути схожим". А ось про походження слова ОИКА пишеться: "надійних відповідників немає". я припускаю, що перфект ОИКА походить від прасл. ОКО.
в Етімологічному словнику української мови вікна дають три варіанта етімологій:
1. око+вітер. 2. aku(v)a (іе.) - вікно в воді - ополонка, джерело. 3. віко - кришка скрині, діжки, домовини; повіка.

Віко – це те, що закриває око і водночас – домовину. Коли ми заплющуємо очі – то цією дією ніби відокремлюємо себе від зовнішнього світу і зосереджуємося на тому, що не доступно для сприйняття іншими людьми, опиняємося по той бік світу, розплющивши очі - відновлюємо зв’язок із навколишнім. Подібну роль відіграє і віко домовини – воно відокремлює покійника від світу живих. Тут мабуть доречно згадати гоголівське: „Подымите мне веки”, де зв’язок між потойбічною істотою та людиною встановлюється за допомогою розплющення очей та контакту очі-в-очі.
Тобто віко – це те, що стоїть на межі явного і потойбічного.

Це віко веде нас далі у міфологію, а також на кам’яне святилище на острові Хортиця(вік - 4000 р.). воно побудоване із двох різних за величиною кіл. Велике коло має вхід (символічні ворота), посередині знаходиться маленьке кам’яне коло, де, імовірно, розпалювалося вогнище. Саме цікаве те, що це маленьке коло, яке символізує собою зародок життя, новонароджене сонце, знаходиться не рівно по центру, а ділить собою велике коло на дві нерівні дуги, в одній воно знаходиться майже повністю, а друга, меша, ніби накриває його, як віко домовини. З одного боку ми маємо, погребальний човен, що везе людину у вирій(такі човни підпалювалися, і вогонь символізував той же зародок життя, що і жертовний вогонь у центрі святилища), а з іншого бачимо як пливе „Дажбог у струзі своєму” і ... „освітлює домове наші”.
У трипільській хаті вікна мали форму кола з хрестом посередині. Подібний хрест був виліплений на долівці. Коли сонячне проміння потрапляло у вікно, на долівці відбивався малюнок – сонячне коло з хрестом посередині, у певний момент хрест на долівці і хрест сонячний накладалися один на один.
За переказами хату, зробив чорт, а вікна – Бог, щоб у хаті стало світло.
Чорт – це низ, матерія, земля, тіло, Бог – верх, енергія, небо( сонце), душа.
Завдяки очам, людина отримує до 80 відсотків інформації про навколишнє , так і завдяки вікну, людина бачить зовнішній світ. Отже, очі як і вікно – це прохід між цим світом і світом по той бік. Між тим і цим світом стоять віко та віконниця. У Росії віконниці називають ставнями, тобто річ, яку ставлять. Це дерев’яний щит, яким закривають вікно. У мене на батьківщині віконниці і досі розмальовують синьо – білими кольорами та таємничими знаками, у яких проглядаються писанкові символи – берегині, волові вічка та баранячі ріжки.
Тобто віконниця – це розмальована символічними знаками дерев’яна дошка. Що таке ікона – таж сама дошка, де зображується релігійний символ.

Із останніх зібраних матеріалів.
Цикл: "Український побут".

Краснолюдки

Було це десь на Тернопіллі. Чому було? Воно є і тепер, тільки десь в іншому місці. Поїдьте, подивіться. Там у кожному селі покажуть чи розкажуть щось особливе. Таке, у що не повірити – не можливо.
Люди переповідають ніби на околиці хутірця, що сховався поміж полів за лісом, стояла убога хатчина. І нічого не було в тім особливого. Старенькі доживали в ній віку. Але по Миколаю, кожен спішив до них у господу. Бо ходили з поміж людей чутки, ніби жили у них краснолюдки, себто такі маленькі хлопчики, гноми по сучасному. Але то були таки краснолі, бо кожен мав червоного каптурника у дрібненьку смужечку. І хоча ніхто їх не бачив, але сумнівів не було, ні у дорослих, ні у дітей. Вони є. Ходили до тієї хати з околишніх сіл у більшості діти. Кожен ніс торебку[1] з пшеницею. І зерна вони мали обтовкти для майбутньої куті у великій дерев'яній ступі здоровенною бабою, довбнею значиться. То був такий ритуал. А котре зернятко упаде на долівку, то вже підіймати - зась. Його краснолюдики забирали. І, що щедріше розсипалася пшениця, то солодшою мала бути кутя, увесь наступний рік. Правда те все, чи ні? Але по ночі, на ранок, біля ступи знов було чисто. І ні тобі лушпини, ні єдиного зернятка довкола. Діти розповідали, що з острахом дивились на велику піч, що поряд. Бо там ніби чули шарудіння у штандарі[2]. У тім місці було завжди тепло, то певне краснолюдки і жили у підпіччу.
А в іншому селі бабуся у пістрятій фустинці[3] запевняла мене: "Краснолі люблять солодощі. Цукерки та прянники у ту пору були рідкість. То вже коли хто несе ледяника, чи, що інше, то так аж одежина на грудях від гонору пукала[4]. А коли клав поряд зі ступою на лавицю, всяк мав бачити".
Хоч вірте, хоч ні, а ми і тепер підтримуємо ті традиції, залишаючи на столі розлогу вазу з цукерками та печивом, годуючи та задобрюючи наших невидимих мешканців: хатніх[5] домових, красних, соньків, інших потойбічних оберегів сімейного вогнища. Ось тільки ножі зі столу треба ховати, бо краснолі можуть ними поранитись, плигаючи у радощах за щедрий солодкий дарунок.
Чи стоїть тепер та хатчина, я не знаю. Але запам'яталась вона геть простою, з вікнами на всі боки і кривою усмішкою чорних футрин.

[1]Торебка, діалект. – невеликий мішечок, торбочка.
[2]Фустина, діалект. – хустина.
[3]Штандар, діалект. – великий отвір під ґаздівською піччю для сушіння дров та речей побутового призначення.
[4]Пукала, діалект. – тріскала, рвалась.
[5]Хатні домові – ті, що мешкали поряд господаря. Відрізняються від тих, що зустрічались у кузнях, млинах, під мостами.

Я не правлю текст, залишаючи діалектизми в первинному вигляді. Вас не здивуєш мовою Параджанова, Миколайчука.

Критика та доповнення приймаються.